ПРАКТИКА ВИРІШЕННЯ КОНФЛІКТІВ

Цей розділ присвячено практичним аспектам вирішення конфліктів у різноманітних сферах з використанням підходів, що враховують інтереси втягнутих у конфлікт сторін. Термін вирішення у цьому контексті слід відрізняти від тих рішень щодо врегулювання конфлікту, які зазвичай приймаються з позиції сили (влади) чи права (закону чи інших прав будь-якої з сторін, що закріплені в нормах та правилах).

Щоразу при необхідності приймати рішення у конфліктній ситуації постає проблема вибору одного з трьох типів стратегії - підходу з позиції влади; підходу з позиції права чи підходу з позиції інтересів.

Навряд чи твердження, що традиційно найбільш поширеним є підхід з позиції сили чи влади, є сумнівним. Що, власне, й не дивно - адже завжди надто великою є спокуса отримати бажане якомога швидше і у максимальному обсязі. Але прихильники таких підходів рідко замислюються над тим, що ризик і ціна, яку можливо доведеться заплатити у разі такого вибору, набагато вищі, ніж за інших підходів. Практика використання силових стратегій для вирішення конфліктів доволі добре відома і описана в літературі у вигляді численних маніпулятивних переговорних технологій з використанням влади повноважень, інформації, статусу, психологічного тиску тощо.

Правовий підхід є менш ризикованим, ніж підхід з позиції влади, однак він теж пов'язаний і з певним ризиком і, доволі часто, з великими затратами. Звичайною практикою вирішення спорів таким шляхом є судовий процес, а також різноманітні форми третейських судів, арбітражних процедур і т.п., результатом яких стає рішення нейтральної третьої сторони, прийняте виходячи з певних норм та правил, доцільних для тої чи іншої ситуації.

Підхід з врахуванням інтересів сторін дозволяє перетворити суперника на партнера і досягти результату, що максимально задовольняв би усі сторони. На відміну від силових чи правових методів, де проблема полягає у наявності опонента як такого (і, відповідно, формулюється задача: перемогти, а іноді й усунути його), такий підхід розглядає конфлікт як проблему задоволення інтересів всіх сторін, що вимагає спільного прийняття рішення.

У практиці вирішення конфліктів, що існує на сьогодні, підхід, зорієнтований на інтереси, вважається найбільш ефективним (оскільки він у більшості випадків виключає можливість поновлення та ескалації суперечок), найменш ризикованим (у випадку невдалої спроби завжди залишається можливість застосувати інші методи) і найдешевшим. Серед недоліків слід зазначити, що цей підхід, нажаль, не є універсальним і багато у чому залежить від щирості намірів обох сторін вирішити конфлікт, а також вимагає певних вмінь та навичок. Як і вміння управляти персоналом чи вести збори, ці навички не є вродженими у людини, але потребують вивчення та опанування. До того ж завжди існує можливість скористатися послугами фахівця - посередника з вирішення конфліктів і спорів (медіатора чи фасилітатора).

Такий підхід до вирішення конфліктів може мати різні форми, залежно від сфери соціальних стосунків, у якій він застосовується. Зазвичай у сьогоднішній практиці розрізняють принципові переговори (термін Гарвардської школи переговорів, див.: Р.Фишер, У.Юри, Путь к согласию. М., "Наука", 1990 ), медіацію, фасилітацію та примирення. Крім того, існує безліч гібридних форм і різновидів того, що називають "співробітницьким" підходом до вирішення конфліктів. Доволі часто це має вигляд поєднання якоїсь із вищезазначених форм із можливістю незалежної оцінки справи або й прийняття третейського (арбітражного) рішення, якщо не було досягнуто угоди під час медіації, переговорів тощо.

У випадках, коли процедура спрямована на відновлення стосунків між сторонами і відшкодування завданої шкоди (як учасникам конфлікту, так і громаді), а також на обговорення можливих заходів щодо запобігання таких ситуацій в майбутньому, говорять про відновні практики. Прикладами таких процедур є програми примирення потерпілих і правопорушників, кола правосуддя чи кола спільнот, сімейні конференції.